Author: admin

Сьогодні наша держава переживає нелегкі часи, відстоює свою державність, бореться за незалежність та своє майбутнє.

Починаючи з “05” год. “30” хв. 24.02.2022 року в Україні введено правовий режим воєнного стану у зв’язку із збройною агресією Російської Федерації, небезпекою державної незалежності та територіальній цілісності.

Зараз всьому населенню України, власникам юридичних осіб та підприємцям необхідно з розумінням ставитися до потреб Збройних Сил України, територіальної оборони і всіх, хто стоїть на захисті нашої державності та за можливості забезпечувати їх необхідними ресурсами.

Але як це оформити юридично, щоб це не виглядало як «експропріація» або навіть мародерство? Саме з цим правовим режимом воєнного стану передбачено механізм передачі, примусового відчуження або вилучення майна. Скорочено такий механізм має назву – “Реквізиція”, про основні аспекти якого розповідаємо нижче.

Правовий порядок реквізиції врегульований Конституцією України, Цивільним кодексом України (далі – ЦК України), Законом України “Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану” (далі – Закон №4765-VI), а також іншими нормативно-правовими актами, у тому числі підзаконними.

Так, аналіз ст. 41 Конституції України та ЦК України свідчить про те, що право власності є непорушним, проте не абсолютним, оскільки може бути обмежене.

Тобто, презюмуючи вищезазначене на умови правового режиму воєнного стану, можна констатувати, що під час дії відповідного режиму майно може бути примусово відчужене у власника з попереднім або наступним повним відшкодуванням його вартості. Звертаємо увагу, що саме відшкодування вартості майна, яке вилучається, і робить реквізицію цивілізованим засобом взаємодії інституту державної необхідності та інститутом права власності.

Разом з тим, необхідно мати на увазі, що спеціальним Законом №4765-VI крім відчуження також встановлено порядок вилучення майна.

Щодо відмінностей між примусовим “відчуженням” та “вилученням” майна.

Кажучи просто, основна відмінність полягає у суб’єктах, до яких застосовується механізм, способах його застосуванні, а також у формах власності, у яких перебуває майно.

Примусове відчуження майна полягає у позбавленні права власності на майно, що перебуває у приватній або комунальній власності. Таке відчуження застосовується з попереднім або наступним повним відшкодуванням вартості майна.

Вилучення майна полягає у позбавленні державних підприємств, державних господарських об’єднань права господарського відання або оперативного управління майном. Таке вилучення застосовується без відшкодування вартості майна.

Тобто, вилучення майна застосовується саме до сфери державного управління (фактично змінюється сторона, яка відає чи управляє державним майном – власник не змінюється).

Щодо органів, якими приймається рішення про примусове відчуження або вилучення майна.

Механізм відчуження або вилучення застосовується за рішенням військового командування, погодженим відповідно з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласною, районною, Київською чи Севастопольською міською державною адміністрацією або виконавчим органом відповідної місцевої ради.

Однак, існує спрощена процедура прийняття рішення: у місцевостях, де ведуться бойові дії, примусове відчуження або вилучення майна здійснюється за рішенням військового командування без процедури погодження з відповідними органами, як зазначено у попередньому абзаці (бо інколи і часу немає, і погоджувати ні з ким).

Військовим командуванням є Головнокомандувач Збройних Сил України, Командувач об’єднаних сил Збройних Сил України, командувачі видів та окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, командувачі (начальники) органів військового управління, командири з’єднань, військових частин Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань.

Щодо процесуального оформлення примусового відчуження або вилучення майна.

Так, про примусове відчуження або вилучення майна складається акт про примусове відчуження або вилучення майна (далі – акт). Бланк такого акту опублікований як фото до даної публікації, також з ним можна ознайомитись за посиланням: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/998-2012-%D0%BF#n46

У разі неможливості ознайомитися із актом за посиланням, необхідно знати про його обов’язкові реквізити. Так, у акті має бути обов’язково зазначено:

1. назва військового командування та органу, що погодив рішення про примусове відчуження або вилучення майна, або військового командування чи органу, що прийняв таке рішення;
2. відомості про власника (власників) майна (найменування, місцезнаходження, ідентифікаційний код);
3. відомості про документ, що встановлює право власності на майно (у разі наявності);
4. опис майна, достатній для його ідентифікації;
5. сума наступного повного відшкодування, встановлена актом оцінки майна (про акт оцінки майна – дивитися нижче).
6. сума виплачених коштів (у разі попереднього повного відшкодування вартості майна або у разі часткової виплати суми, встановленої актом про оцінку майна).
7. підпис власника майна або його законного представника і уповноважених осіб військового командування та органу, що погодив рішення про примусове відчуження майна, або військового командування чи органу, що прийняв таке рішення, і скріплюється печатками військового командування та/або зазначених органів.

Разом з тим, зазначаємо, що акт може бути складено за відсутності власника майна або його законного представника, у разі їх відсутності. Радимо зазначати у акті про факт його складання за відсутності зазначених осіб.

Варто мати на увазі, що обов’язковим додатком до акту є документ, що містить висновок про вартість майна (далі – акт оцінки майна).

Така оцінка здійснюється з метою забезпечення права власника майна на відшкодування його вартості.

В загальному порядку оцінка має здійснюватися суб’єктами оціночної діяльності – суб’єктами господарювання або у разі їх відсутності органами державної влади та органами місцевого самоврядування, які отримали повноваження на здійснення оціночної діяльності в процесі виконання функцій з управління та розпорядження державним майном та (або) майном, що є у комунальній власності, та у складі яких працюють оцінювачі.

Разом з тим, є цілком зрозумілим, що в умовах воєнного стану вищезазначених суб’єктів просто може не бути на території адміністративно-територіальної одиниці. На жаль, законодавством наявність такої ситуації не передбачено та не урегульовано.

Однак, вважаємо, що все ж таки у випадку відсутності суб’єкта оціночної діяльності може бути складено акт про орієнтовану вартість відчуженого майна або акт попередньої оцінки майна, або, за згодою власника майна – акт оцінки майна.

Головне при цьому розуміти, що занадто формалізована процедура оцінки майна в умовах правового режиму воєнного стану може бути спрощена за згодою обох сторін, а також те, що власник майна у будь-якому випадку залишає за собою право на звернення до суду з метою оскарження акту оцінки майна (щодо вартості майна).

Заключним етапом реквізиції є вручення акту та документа (висновку, акту) про оцінку вартості майна під розписку особі, у якої відчужується або вилучається майно, або її уповноваженому представнику. Якщо власник майна відсутній – не зайве буде скласти акт відсутності власника майна (з вказівкою щодо спроб знайти такого власника) за участю свідків.

Починаючи з моменту підписання акту, виникає право державної власності на майно. Тобто, і власник майна і особи, які реквізують майно, повинні намагатися зафіксувати процедуру реквізиції майна, оскільки прозорість та максимальна фіксація дозволить в подальшому реалізувати право на адекватну компенсацію допомоги державі.

Слава Україні!

Наша юристка  Наргіз Гурбанова, членкиня Відділення АПУ в Харківській області проаналізувала найцікавіші рішення Верховного Суду (ВС) та Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (ККС у складі ВС)

ВС, розглянувши справу № 162/512/16-к, надав висновок щодо визнання недопустимими доказів, що були отримані з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним.

Вироком суду особу визнано винним у тому, що він, керуючи технічно справним автомобілем, порушив Правила дорожнього руху і не врахував дорожню обстановку, рухаючись заднім ходом, виїхав на проїзну частину дороги, де допустив зіткнення з мотоциклом. Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди мотоцикліст отримав тяжкі тілесні ушкодження.

Аналізуючи справу, ВС зазначив, що отримання доказів завжди зумовлено вчиненням стороною кримінального провадження цілеспрямованих дій з метою їх збирання. Вчинення з цією метою стороною обвинувачення діянь, що істотно порушують права та основоположні свободи людини, має наслідком визнання отриманих у такий неправомірний спосіб доказів недопустимими.

Законодавчо встановлено заборону стороні обвинувачення використовувати примус та інші дії з метою отримання показань та свідчень від особи.

ВС зауважив, що п. 1 ч. 3 ст. 87 КПК України передбачено, що недопустимими доказами є також докази, що були отримані з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.

Зміст цієї норми вказує на те, що вона має застосовуватися за умови, коли на час отримання показань від свідка уже існували дані, що його буде визнано підозрюваним чи обвинуваченим, але всупереч наявності у такої особи права на мовчання та свободи від самовикриття слідчий чи прокурор вчиняє дії, спрямовані на отримання показань від неї. Саме такі дії, а не власне факт отримання показань від свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим, мають визнаватися істотним порушенням прав людини і основоположних свобод.

У постанові № 523/4617/20 ВС зробив висновок щодо визначення ефективності захисту та дій адвоката в кримінальному провадженні: ефективність захисту не дорівнює досягненню за результатами судового розгляду бажаного для обвинуваченого результату.

Подаючи касаційну скаргу, особа вказувала про нездійснення захисником жодних активних дій, спрямованих на його захист.

Але, як вбачається із технічного запису судового засідання, обвинувачений у присутності адвоката повністю визнав свою вину у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень, не заперечував кваліфікації дій, підтвердив фактичні обставини, викладені в обвинувальному акті, та дав згоду на розгляд справи в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 349 КПК, заявивши, що розуміє зміст цих обставин. З огляду на це місцевий суд, переконавшись у правильності розуміння змісту обвинувачення, у добровільності його позиції та роз’яснивши останньому, що в такому випадку він буде позбавлений права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку, визнав недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що у ході розгляду кримінального провадження судом першої інстанції засуджений жодних доводів щодо неефективного здійснення захисту захисником не висловлював, від послуг цього захисника не відмовлявся, на якість юридичних послуг не скаржився і не порушував перед судом питання про залучення іншого захисника.

ВС вважає за необхідне зауважити, що ефективність захисту не є тотожною досягненню за наслідками судового розгляду бажаного для обвинуваченого результату, а полягає в наданні йому належних та достатніх можливостей із використанням власних процесуальних прав і кваліфікованої юридичної допомоги, що в передбачених законом випадках є обов’язковою, захищатися від обвинувачення в передбачений законом спосіб. Подальша незгода обвинуваченого з позицією і тактикою захисту не свідчить про його неефективність.

ККС у складі ВС по справі № 331/706/19 частково задовольнив касаційну скаргу захисника. На думку скаржника, суди попередніх інстанцій порушили право на захист засудженого, що полягало в незабезпеченні йому права на перекладача.

Захисник просив скасувати вирок, оскільки було неповно досліджено обставини справи, що спричинило невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи та порушення права на захист, що виразилось у незабезпеченні засудженому права на перекладача. 

Апеляційний суд, заслухавши думку учасників, залишив поза процесуального реагування клопотання сторони захисту про залучення перекладача з української мови на азербайджанську. Звукозапис судового засідання містив висловлення судді, що в разі нерозуміння обвинуваченим обставин справи переклад буде виконаний суддею або прокурором на російську мову. 

ВС наголосив, що суд та інші органи не мають права перебирати на себе обов’язки перекладача, користуватися його правами та нести відповідальність. Під час розгляду справи судом апеляційної інстанції допущено порушення вимог кримінального процесуального закону, яке є істотним, оскільки ставить під сумнів законність і обґрунтованість судового рішення.

Колегія суддів ККС у складі ВС по справі № 756/8425/17 погодилася з висновком апеляційного суду, що відсутність протоколу обшуку затриманої особи є підставою для визнання протоколу огляду місця події, а також доказів, що є похідними від цього протоколу, недопустимими.

Особу було зупинено 15 травня 2017 року приблизно о 16:00, а протокол про затримання було складено приблизно о 17:00 — 17:30.

У ході здійснення судового та апеляційного розгляду громадянин заперечував передачу ним працівникам поліції пакетів з психотропною речовиною, стверджуючи про неможливість цього через застосування до нього спеціальних засобів — кайданок.

Водночас згідно з даними, відображеними на носії інформації, де зафіксовано перебіг судового засідання, свідок у своїх показаннях суду також зазначав про те, що він, прибувши за викликом про затримання особи, щодо якої є підозри у зберіганні наркотичних засобів, побачив на місці події затриманого з кайданками на руках в оточенні інших працівників поліції.

Київський апеляційний суд скасував вирок і закрив кримінальне провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв’язку з невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді та вичерпанням можливості їх отримати.

ККС у складі ВС погодився з таким висновком. На підставі ст. 209 КПК особа є затриманою з моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишитися поряд з уповноваженою особою. Тобто обставини конкретної справи свідчать, що громадянин фактично був затриманий, однак всупереч вимогам ч. 5 ст. 208 КПК протоколу про його затримання не було складено і процесуальних прав не роз’яснено.

Допущене порушення є істотним і за відсутності оформленого відповідно до ч. 3 ст. 208 КПК протоколу обшуку затриманої особи. Це і стало для апеляційного суду підставою для поставлення під сумнів законності протоколу огляду місця події, на якому вирішальною мірою ґрунтується обвинувачення.

Щодо визнання протоколу впізнання особи недопустимим доказом, то ВС колегією суддів першої судової палати ККС прийшов до висновку по справі № 761/6970/14-к, що свідок не повинен до початку впізнання особи знати, на якому місці вона стоятиме під час слідчої дії. 

Місцевим судом особу 1 визнано невинуватою та виправдано через недоведеність, що кримінальне правопорушення, а саме заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, вчинене обвинуваченим.

Прокурор у касаційній скарзі посилався на те, що судами не надано належної оцінки протоколам пред’явлення особи для впізнання.

Як вбачається з дослідженого судом протоколу від 09.11.2013, потерпілий, особа 2, серед чотирьох фотознімків впізнав на фото № 3 зліва направо хлопця, як хлопця № 1, який завдав йому ножові поранення. Проте з протоколу незрозуміло, кого саме впізнав потерпілий: хлопця на фото № 1 чи № 3. Також із чотирьох фотознімків, наданих для впізнання, три відрізняються від фотознімку особи 1 за розміром зображення, фото останнього є значно більшим.

Крім того, як правильно звернув увагу місцевий суд, сам протокол слідчої дії не містить опису про зовнішній вигляд, прикмети або сукупність ознак, за якими особа 2 може впізнати особу, що завдала йому поранення, а також обставин, за яких потерпілий бачив цю особу.

З дослідженого судом протоколу пред’явлення особи для впізнання від 21.10.2013 вбачається, що перед впізнанням у свідка особи 4 було з’ясовано, чи може він впізнати особу, та поставлено йому питання про зовнішній вигляд та прикмети цієї особи, а також про обставини, за яких він її бачив. Проте на запитання слідчого свідок відповів, що особа, яка стоїть першою від входу в кабінет, має куртку такого ж кольору, яку мав хлопець, який заподіяв особі 2 тілесні ушкодження. Лише після цього слідчий запропонував особі 1 зайняти будь-яке місце серед інших осіб, які пред’являються. Він вибрав місце першим від входу в кабінет, і особа 4 впізнав як особу, схожу на нападника за одягом, зростом, тілобудовою та загальними рисами обличчя. Тобто до початку впізнання свідок вже знав, на якому місці буде стояти особа, яку він буде впізнавати. При цьому під час проведення впізнання технічна фіксація не здійснювалася, фотознімки, які відображають перебіг процедури впізнання, до протоколу не додані.

Надавши належну оцінку всім доказам сторони обвинувачення, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що надані обвинуваченням докази не доводять, що ці ушкодження були заподіяні саме особою 1.