26 лютого 2019 року Конституційний Суд України ухвалив найбільш суперечливе рішення за останні роки його діяльності та у період після оновлення системи конституційного контролю в Україні.
Предметом цього рішення було відповідність Конституції України статті 368-2 Кримінального кодексу України , щодо незаконного збагачення.
Конституційний Суд України дійшов висновку, що стаття 368-2 Кодексу не відповідає вимогам чіткості, точності й однозначності, а тому суперечить юридичній визначеності як складовій принципу верховенства права, закріпленого у статті 8 Конституції України. Також КСУ зазначає, що стаття 368-2 Кодексу не відповідає конституційному принципу презумпції невинуватості (ч.1, 2, 3 ст.62 Конституції України) та конституційному припису щодо неприпустимості притягнення особи до відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів (ч.1 ст.63 Конституції України). Дійсно, положення статті 368-2 Кодексу сформульовані так, що сумніви стосовно законності підстав набуття особою у власність активів у значному розмірі можуть тлумачитися не на користь цієї особи та можуть розглядатися як підтвердження її незаконного збагачення, хоча відповідно до ч.3 ст. 62 Конституції України «усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь».
Чи відповідає це реальному стану речей? Спробуємо розібратися.
Згідно з визначенням незаконного збагачення закріпленого в ч.1 ст.368-2 КК України, незаконним збагаченням є «Набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, а так само передача нею таких активів будь-якій іншій особі».
Отже головною ознакою незаконного збагачення є те, що набуття відповідних активів особи не підтверджено доказами.
Але на противагу цьому КСУ у рішенні зазначає , що «основною ознакою незаконного збагачення є відсутність доказів законності підстав набуття таких активів. Відсутність доказів, за такого формулювання диспозиції норми уможливлює визнання наявності у діях особи ознак об’єктивної сторони складу злочину у виді незаконного збагачення» (абз. 1 п. 5 рішення).
А за умови невиконання стороною обвинувачення обов’язку збирати докази на підтвердження законності підстав набуття таких активів, обов’язок доводити невинуватість особи покладається на сторону захисту (абз. 5 п. 5 рішення)
Насправді ж, КСУ вдається в даному випадку до маніпуляції, та ґрунтує своє рішення на припущеннях того, що в таких справах може діяти не конституційна гарантія та право особи , а саме те, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку, а діє «презумпція неефективного досудового слідства». За логікою якої у випадку нездійснення стороною обвинувачення певних слідчих та процесуальних дій, особа буде визнана винуватою у незаконному збагаченні.
Звичайно ж такі висновки КСУ суперечать здоровому глузду та нормам Конституції, а також міжнародним договорам, ратифікованим Україною.
Відповідно до ч.1, 2 ст. 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду та ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.
Згідно даної правової презумпції, в правовому полі особа вважається завжди невинуватою у вчиненні будь-якого злочину до поки, її вина буде встановлена не тільки обвинувальним вироком суду, а ще й у визначеному законом порядку, який передбачений КПК України.
Відповідно до ч.1 ст.17 КПК України, особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.
Наступна норма статті 17 КПК України, повністю спростовує висновки КСУ викладені ним у Рішенні № 1-рп/2019.
Згідно з ч.2 ст.17 КПК України, ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.
Отже, якщо винуватість особи у вчиненні злочину не доведена стороною обвинувачення, то щодо такої особи повинен бути постановлений виправдувальний вирок.
Ця норма не є декларативною, а є зобов’язальною до суду, і відповідно до ч.1 ст.7 КПК України, є імперативною, тобто такою, яка однозначно має бути виконана саме у такий спосіб, як написана і суд не має можливості на власний розсуд міняти спосіб її виконання.
Також законодавцем на розвиток цих положень визначено, які обставини підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (ст. 91 КПК України). Серед таких обставин є і подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення) та винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення (форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення).
Проте згідно з ч.1 ст.92 КПК України, обов’язок доказування цих обставин покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, – на потерпілого. Тож будь-які побоювання КСУ з цього приводу були нічим іншим ніж небажанням з’ясування дійсного змісту норм КК України та КПК України.
Також хотілось би звернути більшу увагу на формулювання «законність підстав набуття яких не підтверджено доказами», як обов’язковий елемент складу незаконного збагачення.
Згідно з визначенням злочину, зазначеного у ч.1 ст.11 КК України, злочином є передбачене КК України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинена суб’єктом злочину.
Виходячи з ознак поняття злочину, орган досудового розслідування взагалі не може розпочинати досудове розслідування за відсутності ознаки «непідтвердження доказами законності підстав набуття таких активів».
Навіть якщо таке розслідування буде розпочате, то воно підлягатиме закриттю на підставі пункту 1 частини 1 статті 284 КПК України, у зв’язку з відсутністю події кримінального правопорушення.
А тому узагальненим висновком за цим Рішенням КСУ є те, що воно є кроком назад у антикорупційній політиці держави, є свідченням проблем у конституційній доктрині України та небажанням суддів КСУ здійснювати ретельний аналіз кожного конституційного звернення і його реальній відповідності нормам Основного Закону України, яким є Конституція України.
